«Ніхто не забутий, ніщо не забуте»

«Ніхто не забутий, ніщо не забуте»
Здесь лежат ленинградцы.

Здесь горожане — мужчины, женщины, дети.

Рядом с ними солдаты-красноармейцы.

Всею жизнью своею

Они защищали тебя, Ленинград.

Колыбель революции.

Их имён благородных мы

здесь перечислить не сможем.

Так их много под вечной охраной гранита

Но знай, внимающий этим камням,

НИКТО НЕ ЗАБЫТ И НИЧТО НЕ ЗАБЫТО.

Ольга Берггольц,

Піскарьовський меморіал у

Санкт-Петербурзі, 1959 рік

Суть міфу

Фраза «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» — головний пропагандистський девіз радянського повоєнного часу, заклик-клятва, що стосується увічнення пам’яті громадян СРСР, які загинули у роки «Великої Вітчизняної війни». Вперше була вжита у вірші Ольги Берггольц у 1959 році. Його написано для меморіальної стели на Піскарьовському кладовищі, де поховані жертви блокади Ленінграда.

Факти стисло

Перелік жертв війни, яких вшановували в СРСР, був далеко не повним. Серед «забутих»: військовополонені, інваліди війни, жертви Голокосту, остарбайтери, учасники так званих «прикордонних конфліктів». Останні — через невизнання в СРСР низки подій до 22 червня 1941 року. Так само «забули» поразки 1941 — початку 1942 років. Навіть радянські святині — могили радянських військовослужбовців — потерпали від недбалого ставлення: відбувалися укрупнення, перенесення могил, втрачалися імена воїнів.

Факти докладніше

«Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників» стала головним міфом Радянського Союзу у повоєнний час. Цей образ війни постав виключно як героїчний подвиг «радянського народу» на чолі з керівною партією. Проте вислів «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» був черговим пропагандистським гаслом. Поза увагою офіційної пам’яті лишилося багато фактів та «незручних» жертв.

Ще під час війни радянське керівництво розпочало процес увічнення пам’яті її героїв та пам’ятних подій. В Україні невдовзі після вигнання нацистів з Києва поховали генералів-оборонців столиці: Кирпоноса, Потапова, Тупикова. У 1957 році їх перепоховали в Парку Слави. Його спроектували як місце вшанування героїв «Великої Вітчизняної війни» з Вічним вогнем і Могилою невідомого солдата.

Протягом 1943—1944 років ЦК КПУ склав масштабний план спорудження монументів визволителям. Не все заплановане стало реальністю. Проте вже до 1 жовтня 1947 року в Українській РСР впорядкували 31 688 братських і 64 670 окремих могил радянських воїнів, встановили 2 613 пам’ятників, 9 861 надгробків, 52 549 могильних знаків.

Здавалося б, «ніхто не забутий, ніщо не забуте». Проте дослідники відзначають недбале ставлення до військових поховань. Наприкінці 1950-х років проводилася кампанія з укрупнення таких могил. Їх переносили, прізвища загиблих втрачали.

Не знайшлося у переможній версії війни місця для радянських військовополонених. Різні дослідники називають їхню кількість від 4,5 мільйонів до 5 мільйонів 750 тисяч. Німці знищили щонайменше півмільйона радянських військовополонених. Від голоду, нелюдських умов утримання та транспортування загинуло ще близько 2,6 мільйони бранців.

Велика частина із мобілізованих під час цієї війни лишилися каліками. Після перемоги вони перебивалися випадковими підробітками та жебрацтвом. Усі ці люди були «непристойним фоном» для країни-переможниці. У 1949 році у місцях, віддалених від центральних міст, радянська влада організувала будинки інвалідів. Поміщали туди колишніх фронтовиків переважно насильно. Утримували їх як ув’язнених. Офіційно влада про них не згадувала.

Ведучи відлік війни від 22 червня 1941 року, Радянський Союз відмежувався від ряду подій, які не вписувалися у загальний героїчний канон. Битву на Халхин-Голі, «Золотий вересень» 1939 року, Радянсько-фінську війну, окупацію Західної України та Бессарабії, країн Балтії назвали «прикордонними конфліктами». Їхні учасники «випали» з пільгової категорії «ветерани Великої Вітчизняної війни» та вважалися «учасниками прикордонного конфлікту».

Пам’ятник на Піскарьовському меморіальному цвинтарі в Санкт-Петербурзі, де викарбувано слова Ольги Берггольц
Радянська пропаганда «забула» про низку поразок 1941 — початку 1942 років. Для катастрофи 1941 року радянські історики знайшли евфемізм «період тимчасових невдач». Їх пояснювали «віроломністю німецького нападу» та кількісною перевагою ворога.

Замовчувався також національний склад як партизанських з’єднань, так і частин Червоної армії. Усе це підмінялося міфом про «дружбу народів СРСР як один зі складників перемоги». Поза увагою лишилися проблеми міжнаціональних відносин та національних меншин у роки війни.

Такими «табу» стали депортації кримських татар і німців України, українсько-польський конфлікт, а також трагедія Голокосту. Заборона/витіснення пам’яті про катастрофу єврейства відбулося через небажання радянської влади розцінювати євреїв як найбільшу жертву нацистської окупації. Численні поховання євреїв, місця їхніх масових страт на території України назвали могилами «мирних радянських громадян — жертв гітлерівського окупаційного режиму». Лише за часів перебудови про єврейські жертви почали говорити на повен голос. Непопулярною темою була й окупація України, проблема остарбайтерів, а також український визвольний рух, який боровся як з нацистами, так і з комуністами.

Окрім усього, радянська влада ще й не дуже прагнула встановлювати точну кількість жертв війни. Відразу по закінченню війни Радянський Союз заявив про 7 мільйонів втрат. Проте пізніше експлуатувалася цифра 20 мільйонів. Перед розпадом СРСР кількість жертв «зросла» до 27 мільйонів загиблих. Точна кількість загиблих не встановлена й донині. Системного обліку втрат не вели навіть серед військових. Величезна кількість загиблих досі лежить у старих окопах непохованими.